Публікація нової порції так званих «файлів Епштейна» 30 січня 2026 року стала одним з найгучніших медійних скандалів за останній час у світі. Натомість у Росії ця тема отримала специфічне висвітлення: державна пропаганда перетворила її на інструмент інформаційної війни, а широка публіка залишилась переважно байдужою. Аналіз реакцій у період 30 січня – 8 лютого 2026 року, що охопив центральне телебачення (1-й канал, Росія 1, Звєзда, ТВЦ) та регіональні спільноти соцмережі «ВКонтакте», дозволяє виявити кілька характерних закономірностей.

Контрольована затримка: формування «темників»

Публікація документів відбулась у п’ятницю ввечері за московським часом. Попри наявність інформаційних програм протягом вихідних, російське телебачення практично проігнорувало подію протягом перших трьох днів. Це типова модель поведінки для російських державних медіа, які не функціонують як класичні ЗМІ і не підхоплюють гарячі теми «на ходу». Вихідні, ймовірно, пішли на формування «темників» — узгоджених рамок висвітлення, що відповідають інформаційній політиці Кремля.

Основний пік медійної активності розпочався вже наступного тижня. Тема піднімалась як в інформаційних програмах, так і в суспільно-політичних ток-шоу («Вечір з Соловйовим», «60 хвилин», «Велика гра», «Час покаже»). Подача була вже єдиною та скоординованою.

П’ять ключових наративів пропаганди

По-перше, «тотальна моральна деградація Заходу». Це центральний наратив, в якому тему Епштейна використовують для зображення західної еліти як «збіговиська збоченців, педофілів та сатаністів». Пропагандисти поширювали неверифіковані історії про ритуальне насильство, канібалізм і вбивства, підводячи глядачів до висновку, що «СВО» — це війна проти «всесвітнього зла», а із «такими елітами» неможливо домовлятися.

По-друге, «Зеленський та Україна як частина злочинної мережі». Активно просувалась теза про нібито пряму причетність Зеленського до торгівлі людьми та зв’язки з мережею Епштейна. Цитувалось листування Епштейна з родиною Ротшильдів, де нібито «переворот на Україні» (Революція гідності) подавався як бізнес-можливість. Поширювались конспірологічні теорії про «дизайнерських дітей» та генетичні експерименти на території України.

По-третє, «Трамп як борець із системою». Пропаганда послідовно виводила Трампа з-під удару, наголошуючи, що хоча його ім’я фігурує в документах, компромату на нього немає, і він протиставляється «корумпованим демократам».

По-четверте, конспірологія навколо COVID-19: нібито Білл Гейтс обговорював з Епштейном моделювання пандемії за кілька років до її початку.

По-п’яте, висміювання «російського сліду». Спроби західної преси пов’язати Епштейна з ФСБ/КГБ подавалися як «абсурд» і доказ того, що Захід намагається перенести свої проблеми на Росію.

Загальний меседж пропаганди зводився до формули: «західна цивілізація перебуває в стані морального розкладу і керується злочинцями, а Україна — інструмент і полігон для їхніх злочинів».

Мова ненависті в ефірі

Окремої уваги заслуговує рівень агресивної риторики в ключових ток-шоу. Ведучі та експерти на Росія 1 та 1-му каналі використовували вульгарну лексику щодо західних лідерів та українського керівництва, називаючи їх «збоченцями», «сатаністами» і «нежиттю». Генсекретаря НАТО Марка Рютте під час візиту до Києва називали «проституткою» та «дівчинкою за викликом». Зеленського ображали з використанням ненормативної лексики. Війну в Україні подавали як «битву проти духу злоби піднебесної», а загиблих українців — як тих, хто помирав за «право постояти зі свічкою на вечірках Епштейна». Подібна дегуманізація виходить далеко за межі коментування самих файлів Епштейна і слугує ширшим цілям воєнної пропаганди.

Регіональні спільноти: байдужість як головна реакція

На контрасті з центральним ТБ, у регіональних спільнотах «ВКонтакте» тема файлів Епштейна майже не знайшла відгуку. Адміністратори пабліків намагалися локалізувати новину, шукаючи регіональні зв’язки: «воронезький слід», «модель із Нижнього Новгорода», «молоді омички», згадки про модельне агентство в Краснодарі, «ростовчанку на вечірках Епштейна» тощо.

Реакція публіки залежала від регіону, але залишалась поверхневою. У Воронежі тему зустріли іронією та жартами про «місто куражу». У Краснодарі негативно поставилися до «засвічування» міста. У Ростові та Самарі перекладали відповідальність на жінок: «самі знали, куди їхали». В Омську для деяких участь місцевих дівчат у скандалі стала парадоксальним приводом для гордості — місто «помітили».

На тимчасово окупованих територіях України тему інтегрували у пропагандистський контекст: у Криму цитували Путіна про «бал вампірів», у ОРДЛО — Лаврова про «сатанізм Заходу» та Вучича про «відвертання уваги від Ірану».

У кількох регіонах намагалися використати тему для дискредитації Зеленського: у Ростовській області поширювали фейкове фото Зеленського в обіймах Епштейна, у Краснодарському краї пов’язували його з торгівлею людьми. Показово, що в останньому випадку більшість коментаторів розпізнали фейк, що свідчить про мінімальний рівень критичного мислення навіть у середовищі, схильному до пропаганди.

‍Чому публіка мовчала?

Загальна байдужість регіональної аудиторії є, мабуть, найбільш аналітично цікавою знахідкою. Значна частина публіки не знала, хто такий Епштейн, і прагнула повернутися до обговорення внутрішніх проблем.

Це парадоксально: тема файлів Епштейна об’єктивно створювала безпечний простір для критики абстрактних «еліт» — навіть не російських, а західних — без ризику кримінального переслідування. Проте аудиторія переважно мовчала. Ймовірних пояснень кілька. По-перше, спрацьовував захисний механізм — побоювання, що обговорення корупції чужих еліт може розгорнутися в небажаному для власної влади напрямку. По-друге, тема далека від повсякденних проблем росіян і не впливає на їхній комфорт та економічний рівень. По-третє, без потужної та системної підтримки з боку центральних медіа міжнародні скандали просто не набирають критичної маси обговорення в регіональних спільнотах.

Висновки

Аналіз висвітлення «файлів Епштейна» в Росії демонструє типову модель роботи російської пропагандистської машини: контрольована затримка для формування «темників», координоване висвітлення через ключові наративи, дегуманізація опонентів і конспірологічний контекст. Тема використовувалась не для інформування, а як черговий інструмент легітимізації війни проти України та дискредитації Заходу.

Водночас розрив між пропагандою та реакцією публіки є показовим. Байдужість регіональних спільнот свідчить і про обмежену ефективність пропаганди за межами прайм-тайму центрального ТБ, і про глибоку атомізацію російського суспільства, зосередженого на виживанні та внутрішніх проблемах, а не на міжнародних скандалах.

‍