Публікуємо авторську колонку директорки ГО «Join Ukraine» Любові Цибульської для литовського медіа 15min.lt. Нижче подаємо українську версію матеріалу.

У когнітивній війні боротьба ведеться за уми людей. За їхні переконання, цінності, ідентичність і вірування. Саме там формується готовність суспільства чинити опір або, навпаки, приймати нав’язані рішення. Кремль цю логіку засвоїв давно. Тому в його гібридному інструментарії особливе місце займає Російська православна церква — інститут, що має прямий доступ до духовної сфери людини, до її довіри та світоглядних орієнтирів. 

‍

Релігія дає не просто можливість впливати на уявлення. Вона допомагає  визначити, хто «свій», а хто «ворог», що є «праведним», а що «гріховним». Саме тому російська церковна мережа стала для Кремля потужним інструментом впливу: вона здатна працювати з довірою там, де політика чи пропаганда часто викликають спротив.

В Україні це проявлялося системно задовго до повномасштабної війни. Російська церква стала продовженням російський спецслужб — вона впливала на політику, на вибори, деформувала інформаційний простір, виступала інструментом політичної мобілізації. У храмах звучала агітація за проросійських кандидатів, церковні структури брали участь у неформальних кадрових рішеннях, впливали на призначення у силових структурах та армії. 

Після 2014 року цей вплив набув ще більш виразних форм. У Криму частина духовенства Московського патріархату відкрито співпрацювала з російськими військовими під час захоплення півострова і допомагала ім “ прокласти шлях” до кримських мешканців. Подібна модель згодом повторювалася на інших окупованих територіях: витіснення місцевих релігійних структур, нав’язування московської юрисдикції, тиск на громади, заборона української мови під час богослужінь. Дуже часто священнослужителі виходили далеко за межі духовної діяльності — збирали розвіддані, передавали інформацію про українські військові об’єкти, ідентифікували проукраїнськи налаштованих громадян.

Ці випадки не поодинокі.. Станом на вересень 2025 року СБУ відкрила понад 180 кримінальних справ щодо священиків УПЦ (МП) з початку повномасштабного вторгнення. Мова йде про колабораціонізм, державну зраду, розпалювання ворожнечі. Ще на початку 2023 року повідомлялося про десятки кримінальних проваджень і санкцій щодо функціонерів цієї структури. Чимала частина фігурантів працювала з російськими спецслужбами ще з 2014 року.

Давайте розглянемо конкретні кейси. Затриманий під Гостомелем диверсант під час спроби висадки російського десанту виявився протоієреєм УПЦ МП. У перші дні оборони Києва він брав участь у координації дій ворога. Інший священник, настоятель храму на Сумщині, був засуджений до 15 років за передачу Росії інформації про українську оборону. У Запоріжжі священнослужитель координував агентурну мережу російської воєнної розвідки.

Один із найкричущих випадків — історія протоієрея Андрія Павленка з Лисичанська. За матеріалами суду, він передавав російській армії дані про розташування українських підрозділів, складав «розстрільні списки» цивільних активістів і священників ПЦУ, закликав до вбивств. Засуджений за державну зраду, він був включений Росією до списку на обмін і обміняний на 28 українських військових. Після цього його особисто зустрічав керівник ПВК «Вагнер» Євген Пригожин. У цій історії важливо не лише саме шпигунство, а й те, що Росія розглядала церковника як цінного агента, а не духовну особу. А сама діяльність його має дуже конкретні фізичні наслідки - вбивство українських громадян. 

Колабораціонізм у релігійному середовищі має дві сторони. З одного боку — примус і репресії проти тих, хто відмовлявся співпрацювати з окупаційною владою. З іншого — активну участь частини духовенства в розвідці, репресіях і насильстві. Сповідь і пастирські бесіди в окремих випадках перетворювалися на інструмент збору інформації та «фільтрації» населення.

Важливо, що діяльність Російської православної церкви як інструменту гібридного впливу не обмежується Україною. У Європі її парафії нерідко стають елементами ширшої інфраструктури гібридного впливу. Храми часто будуються поблизу стратегічних об’єктів, а духовенство отримує нагороди від російських спецслужб. У Болгарії священнослужителів РПЦ висилали з країни за шпигунство. У Чехії церковні структури використовувалися як майданчики для контактів російських оперативників. У Норвегії влада відкликала дозвіл на будівництво каплиці поруч із радарною станцією НАТО через ризики для національної безпеки.

Аналітичні дослідження показують, що мережа РПЦ у Європі часто розташована поблизу військових баз, транспортних вузлів і урядових інституцій. Усе це створює потенційну інфраструктуру для збору інформації, логістики та координації. У такій конфігурації межа між духовною діяльністю та розвідувальною розмивається.

Таким чином, російська церква виконує одразу кілька функцій у гібридній стратегії Кремля. Вона легітимізує війну і політичні рішення всередині Росії, формує осередки впливу за кордоном, працює з довірою людей на рівні переконань і віри, а в окремих випадках — використовується як канал розвідки та координації.

У логіці когнітивної війни це природно. Там, де головна битва точиться за свідомість і довіру, ця інституція стає надзвичайно ефективним інструментом.

Саме тому Російська православна церква дедалі більше виглядає не лише релігійною організацією, а частиною транснаціональної мережі впливу, яка працює в інтересах держави-агресора. Її діяльність поєднує пропаганду, політичний тиск, корупцію,  інформаційні операції та досить часто розвідувальну активність.

Проблема РПЦ  як інструменту гібридного впливу — це не питання конфесійної конкуренції чи обмеження свободи віри. Це питання безпеки. Коли релігійна інституція використовується для уможливлення та легітимації війни або розвідувальної діяльності, держава має реагувати так само системно, як і на інші загрози.

Варто чітко відділяти свободу віровизнання від діяльності структур, що працюють в інтересах держави-агресора. Право людини на віру не може бути прикриттям для підривної діяльності.

Релігійну сферу слід розглядати як елемент національної безпеки, а не як «недоторканну» сіру зону. Це означає жорстку фінансову прозорість, реальну юридичну відповідальність за колабораціонізм, системну оцінку ризиків і координацію з міжнародними партнерами. Інституції, що працюють як канали іноземного впливу, не можуть прикриватися риторикою духовності.

По-третє, одного регулювання недостатньо. Когнітивну війну не виграють паперами — і навіть заборонами, хоча інколи й вони необхідні. Її виграють стійкі суспільства: сильні спільноти, субєктні інституції, авторитетне лідерство, освіта і критичне мислення. Справжній захист — не контроль над релігією, а здатність суспільства розпізнавати,, коли віру намагаються перетворити на зброю.